Тропар, глас 4: Апостолів первопрестольні і вселенної вчителі,* Владику всіх моліть,* щоб мир вселенній дарував* і душам нашим велику милість.

Кондак, глас 2: Сильних і боговісних проповідників,* найвищих апостолів Твоїх, Господи, прийняв Ти в насолоду дібр Твоїх і упокій,* бо болісті їх і смерть прийняв Ти радше всяких плодів,* єдиний Серцевідче.

Святий Йоан Золотоустий у своїй проповіді на празник святих Петра і Павла каже так:“Хто більший від Петра? Хто зрівняється з ділами і словами Павла? Вони охопили природу земну і небесну. Зв’язані тілом, вони стали досконаліші від ангелів. Я не знаходжу такого достойного слова, щоб восхвалити тих, котрі прославили наш рід, просвітили сушу і море, вирвали з сердець невірних людей корінь гріхів і посіяли там зерна благочестя. Петро – предводитель апостолів, Павло – учитель вселенної і причасник горішніх сил.

Петро – це вуздечка беззаконних жидів, Павло – той, хто покликав поган, і сосуд глибокої премудрости того Господа, який покликав Петра з-поміж рибалок, а Павла з-поміж тих, що роблять шатра. Петро – великий священнослужитель Церкви, початок православ’я, найперший порадник християн, скарбниця небесних дарів, вибраний апостол Господа. Павло – великий проповідник правди, слава вселенної, на небі – чоловік, а на землі – ангел, слава Церкви, орел, що підноситься вгору. Петро своєю тінню зцілював розслаблених і звільняв від смерти;Павло своєю одежею проганяв хвороби і диявола”.

А якщо святому Йоану Золотоустому бракувало слів, щоб звеличити святих верховних апостолів, то де вже мені їх шукати? І тому, дорогі браття і сестри, я подаю вам тут лиш слабкий образ життя цих святих апостолів. Нехай поміч і молитви святих Петра і Павла просвітять світ ваших сердець, і тоді в усьому блиску заслуг, святости і величі стануть перед очима вашої душі ці два великі всеславні апостоли, просвітителі вселенної. Спочатку ми подамо життя святого Петра, аж до його останнього ув’язнення в Римі, потім життя святого Павла, також до тої самої хвилі, а при кінці їх мученицьку смерть. А ви читайте пильно, поволі, і нехай зростає користь для душ ваших і нехай зростає Божа слава і честь святих апостолів.

ЖИТІЄ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПЕТРА

Святий Петро був родом з Витсаїди;батько його звався Йона. До того, як Ісус Христос покликав його до апостольства, Петро мав ім’я Симон. Далі з нашої розповіді дізнаємося, чому він став Петром. Був у нього брат Андрій (його пам’ять вшановуємо 30 листопада). Петро був одружений, його жінка, згідно з переданням, також прийняла мученицьку смерть. Батько святого Петра та брат були люди убогі, вони ловили рибу і так заробляли собі на шматок хліба.

А коли Христос Спаситель почав велику справу проповідництва, коли почав навчати, то “…йдучи попри Галилейське море, побачив двох братів:Симона, що звався Петром, і Андрія, його брата, що закидали сіті у море, бо були рибалки. І до них мовив:«Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей»” (Мт. 4, 18-20). Святий євангелист Йоан каже, що Христос спочатку покликав святого Андрія, і той поспішив до брата свого Симона і сказав йому:“«Ми знайшли Месію, – що у перекладі означає:Христос». І привів його до Ісуса. Ісус же, глянувши на нього, сказав:«Ти – Симон, син Йони, ти зватимешся Кифа», – що у перекладі означає:Петро (Скеля)” (Йо. 1, 42). Так само і святий євангелист Марко пише, що Христос покликав “Симона, якому дав ім’я Петро” (3, 17). “І коли Христос назвав Симона Петром, тобто скалою, – пише святий Григорій Ниський, – з тієї хвилі Він наділив Петра стійкістю, тривкою як скала, і посіяв у його серці зерно тієї благодаті і тієї віри, що зростали в ньому з кожним днем і врешті стали опорою Христової Церкви. Петро і Андрій стали учнями Христа Спасителя, але ще поверталися до ремесла свого і трудилися разом з батьком. Однак вже надходила хвилина, коли вони мали покинути навіть ті убогі сіті й іти слідом за Ісусом та посвятитися цілком своєму великому званню. Сталося те так:при самому Генезаретському озері зібрався натовп народу, щоб послухати навчання Ісуса. Спаситель сів у човен Петра і попросив його, щоб відплив трохи від берега, і з човна навчав народ. А коли закінчив науку, тоді наказав Петрові заплисти на глибоку воду і закинути сіті. Петро відповів на те, що вони цілу ніч рибалили, але нічого не зловили, однак за наказ Спасителя він таки закине сіті. А коли так зробили, то зловили стільки риби, що сіті їх сталися рватися. Тоді з другого човна товариші стали допомагати їм і наповнили обидва човни так, що ті аж стали поринати. Тоді Петро, бачачи це, “припав до колін Ісуса й каже:«Іди від мене, Господи, бо я грішна людина»… Ісус же промовив до Симона:«Не бійся! Віднині людей будеш ловити». І витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним” (Лк. 5, 8.10-11). “Пішов Петро за Ісусом, – каже святий Августин, – щоб у світі, наче в глибокому морі, закинути сіть Божого слова і навертати людей до Христа”.

А Христос Спаситель, який вже тоді виділяв Петра серед інших своїх учнів, відзначив його ще більше, бо з дванадцяти вибраних апостолів першого вибрав “Симона, якого назвав Петром” (Лк. 6, 14). У Святому Письмі, як і в усіх апостольських переданнях, Петро іменується завжди на першому місці. А святий Петро відплачував за те Христові великою, щораз то більшою любов’ю і заслужив на те, що Христос підніс його понад іншими апостолами. Того дня, коли Спаситель п’ятьма хлібами і двома рибами наситив п’ять тисяч народу (не враховуючи жінок і дітей), велів Він відплисти морем, а сам зійшов на гору і молився там до пізньої ночі. На море налетіла сильна буря, розбурхані хвилі стали метати кораблем, а стривожені апостоли враз побачили, що Христос Спаситель іде до них по воді. Спочатку вони думали, що бачать перед собою якусь примару, і стали зі страху кричати. “Та Ісус тієї ж миті мовив до них:«Заспокойтесь, – це я, не страхайтеся!». Аж тут Петро озвавсь до Нього й каже:«Господи, коли це Ти, повели мені підійти водою до Тебе!» «Підійди!» – сказав Ісус. І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і підійшов до Ісуса;але, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати й крикнув:«Господи, рятуй мене!» Ісус же притьмом простягнув руку, вхопив його і мовив до нього:«Маловіре, чого засумнівався?» І як увійшли до човна, вітер ущух. А тоді ті, що були в човні, вклонилися Йому до ніг, кажучи:«Ти істинно – Син Божий!»” (Мт. 14, 27-33). “Петро, – каже святий Августин, – як голова Церкви представляє всіх – і сильних, і слабких. На морі своєю вірою він показав, що і ми в змозі так вчинити, якщо Христос нам допомагає, а своїм страхом він виявив усю нашу неміч;і що поміч Божа не покине тих, які знають свою слабкість і визнають її, тобто смиренних”.

Святий Петро не припиняв виявляти докази своєї глибокої віри і любові до Спасителя. Коли багато учнів відступило від Ісуса, бо Його наука видалася їм надто тяжкою і прикрою для людей, прив’язаних до землі і тіла, тоді Христос запитав своїх апостолів, чи й вони хочуть Його покинути? І тоді не роздумуючи, з найглибшого переконання, “озвався до Нього Симон Петро:«Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що Ти – Божий Святий»” (Йо. 6, 68-69). А вже найсильніше виявилася віра святого Петра тоді, коли Христос запитав апостолів, за кого вони Його мають, бо народ говорив, що Христос – це Єремія або Ісая, або один з пророків. Коли ж Ісус запитав про це своїх апостолів, тоді “озвався Симон Петро і заявляє:«Ти – Христос, Бога живого Син». У відповідь Ісус сказав до нього:«Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі небесного царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі;і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі»” (Мт. 16, 16-19). Цими словами Христос дав святому Петрові владу над Церквою і настановив його та його спадкоємців її головою. І справді, нині й по віки бачимо, що всі сили пекла й уся його злоба не змогли здолати цієї влади, а спадкоємці Петра є і будуть очолювати Христову Церкву.

Святий Петро завжди перебував з Ісусом, ішов за Ним, слухав Його науки, терпів з Ним голод і наругу. Спаситель брав його зі собою, коли оздоровляв дочку Яїра;святий Петро був також свідком Преображення Господнього на горі Тавор. Це він, бачачи славу Христа, в захопленні вигукнув:“Господи, добре нам тут бути!” (Мт. 27, 4). Але, як кажуть святі Отці, треба було, щоб спочатку бачив він Христа у стражданнях і щоб запалав спрагою нести хрест і страждати, бо лише через страждання веде дорога до небесного преображення, до вічної слави і до того неба, де справді “добре… тут бути!”

І прийшов день, коли Син Божий мав віддати себе в руки мучителів, тоді Христос “послав Петра та Йоана:«Ідіть», – сказав, – «та приготуйте нам пасху, щоб ми її спожили»” (Лк. 22, 8). Не знали вони, що це остання вечеря, на якій збудеться найбільше чудо любови, таїнство таїнств, установлення пресвятої Євхаристії. Під час тієї вечері Христос став умивати ноги своїм апостолам. А коли приступив до святого Петра, той запротестував:“«Ні, не митимеш моїх ніг повіки!» – «Коли я тебе не вмию, – одрікає Ісус, – то не матимеш зі мною частки». «Господи, – проказує до нього Симон Петро, – то не тільки ноги, але і руки, і голову!»” (Йо. 13, 8-9). А коли Спаситель став промовляти до них, коли проголошував їм заповідь любови, тоді святий Петро поспитав:“«Господи, куди ж ідеш?» Відказує йому Ісус:«Куди я йду, неспроможен єси зі мною нині йти. Аж потім підеш за мною». Петро ж до Нього:«Чого бо, Господи, неспроможен я нині йти за Тобою? Життя моє за Тебе покладу я!» «Життя твоє покладеш за мене? – відрікає Ісус. – Істинно, істинно кажу тобі:Не запіє і півень, а ти вже тричі відречешся мене»” (Йо. 13, 36-38). Так Спаситель провістив святому Петрові, що той тричі зречеться Його. “Петро мав волю потерпіти за Христа, навіть смерть прийняти. Але Христос Спаситель знав, що воля його ще не тривка, бо вона ще спирається на людські можливості, тому Він хотів упокорити Петра, аби той пізнав, що годі йому розраховувати на власні сили, бо воля людська, якщо Бог не скріпить її своєю благодаттю, – така слабка, як павутина” (св. Августин). Далі Спаситель сказав Петрові, що диявол почне їх спокушати, “та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів” (Лк. 22, 32). Ці слова Христа чітко вказують на те, що святий Петро, як найстарший пастир Божого стада і голова Церкви, буде мати владу не лишень над вірними, але й над усіма душпастирями Христової Церкви. Коли згодом Ісус Христос молився в Гетсиманії і кривавий піт заливав Його, а святі Петро, Йоан та Яків заснули, то Христос підійшовши до них і лагідно сказав:“Симоне, ти спиш? Не міг єси чувати ані однієї години? Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти в спокусу. Дух бадьорий, але тіло кволе!” (Мр. 14, 37-38). А невдовзі прийшов Юда і поцілунком зрадив Христа. Тоді, справді, Петро сам-один кинувся на захист Спасителя і відтяв Малхові, посіпаці первосвященика, вухо, та Христос зцілив Малха, а Петрові наказав вкласти меч у піхви, бо хто мечем воює, той від меча гине. Кати забрали Ісуса, а учні розбіглися, лиш “Петро ж ішов слідом за Ним здалека аж усередину до двору первосвященика” (Мр. 14, 54). І там серед слуг первосвященика Петро справді тричі зрікся Спасителя. Коли він утретє сказав, що не знає Христа, “…заспівав півень. І Господь, обернувшись, глянув на Петра, і згадав Петро Господнє слово, коли Господь йому сказав:«Петре, перше, ніж півень заспіває, ти мене відречешся тричі». І, вийшовши звідти, заплакав гірко” (Лк. 22, 60-62). Він пізнав свій гріх і заплакав і Бог прийняв сльози покаяння й простив. “Щасливі сльози, – каже святий Амвросій, – які не просять про прощення, а однак отримують те прощення”. “І так-то доброта і милосердя Боже вчинили, що той, хто призначений бути видимим главою Христової Церкви, сам на собі пізнав, яке треба мати милосердя щодо ближніх, з якою любов’ю і добротою треба терпіти помилки інших” (св. Григорій Великий).

А доброта Спасителя – безмежна, тому після воскресіння Спаситель вустами ангела, що сидів при гробі, велів жінкам мироносицям:“…йдіть, скажіть Його учням та Петрові” (Мр. 16, 7). Почувши цю благовість, “Петро встав, побіг до гробниці” (Лк. 24, 12), бо не ослабла його віра, а сльози покаяння скріпили любов його до Спасителя. З послань святого апостола Павла знаємо, що Христос явився Петрові окремо в день свого Воскресіння, простив гріх і згадав про любов Петра, і винагородив її.

Невдовзі після воскресіння Спасителя Петро і кілька учнів цілу ніч ловили рибу на Тиверіядському озері, та не зловили нічого. А вранці явився їм Христос, вони ж Його не впізнали. На наказ Спасителя рибалки закинули сіті і в одній хвилі вони наповнилася великою силою риби. Тоді святий Йоан упізнав Спасителя і сказав Петрові:“То – Господь!” (Йо. 21, 7). А Петро, почувши, що це Господь, кинувся в море, щоб наблизитися до Спасителя. Це був уже не той Петро, що злякався колись, йдучи по морю сухою ногою;його любов уже не знає жодних перепон, глибочінь морська не втримає його, бо він спішить до Христа, щоб доступитися до цього джерела всякої любови і всякої ласки. І тоді ці слова:“«Симоне Йонин! Чи любиш ти мене більш, ніж оці?» – «Так, Господи, – відрікає той Йому, – Ти знаєш, що люблю Тебе». Тож мовить йому:«Паси мої ягнята!» І знову, вдруге каже до нього:«Симоне Йонин! Чи любиш мене?» «Так, Господи, – відвічає Йому, – Ти знаєш, що люблю Тебе». І мовить йому:«Паси мої вівці!» І втретє йому каже:«Симоне Йонин! Чи любиш ти мене?» І засмутився Петро, що аж утретє його питає:«Чи любиш мене», – то й каже Йому:«Господи Ти все знаєш, Ти знаєш, що Тебе люблю!» І каже йому Ісус:«Паси мої вівці!»” (Йо. 21, 15-17). Із цими словами Спаситель віддав святому Петрові владу над Церквою, як заповідав був, що на скалі, а та скала – Петро, збудує Церкву свою, якої ворота пекельні не переможуть. А з владою передав йому ласку і силу й заповів йому, що за труди свої святий Петро удостоїться мученицької смерти:“«Істинно, істинно говорю тобі:Коли ти молодший був, то підперізувався сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш». Сказав же він це, вказуючи, якою то смертю прославить Бога. І промовивши те, сказав йому Ісус:«Іди за мною!»” (Йо. 21, 18-19).

Після Вознесіння Христа Спасителя Петро вже виступає як глава святої Церкви. Ще перед Зішестям Святого Духа він, зібравши апостолів, каже, що треба вибрати одного з учнів на місце Юди. І тоді жереб упав на Матія, “і його зараховано до одинадцятьох апостолів” (Ді. 1, 26). А потім, коли Святий Дух у вигляді вогненних язиків зійшов на апостолів, і вони почали різними мовами хвалити Господа, святий Петро стає перед тритисячним натовпом людей і проповідує їм Христа Спасителя. Бідний та невчений рибалка вражає всіх своїм сміливим і мудрим словом – ось він добре пасе стадо Христа, бо після цієї проповіді “прийняли Його слово, охрестились, і того дня до них пристало яких три тисячі душ” (Ді. 2, 41). “Той самий язик святого Петра, – каже святий Августин, – що недавно був невільником страху і зрікся Христа, нині, повний відваги, приводить до Христа три тисячі поган… Петро, котрий раніше боявся, щоб жиди не вбили його разом з Ісусом, нині зворушує серця тих жидів так, що вони готові умерти за Ісуса.”

Бог наділив його також силою творити чуда, якими він навертав багато поган. Одне з найперших і найбільших чуд він учинив біля дверей храму, що звалися Красними. Святий Петро разом зі святим Йоаном близько дев’ятої години пішли до святині на молитву. Біля входу в храм вони побачили чоловіка, кривого від народження. Його кожного дня приносили і клали біля воріт храму, де він просив милостиню. Святий Петро сказав до нього:“Срібла й золота нема у мене;що ж маю, те тобі даю:В Ім’я Ісуса Христа Назарянина, встань і ходи!” (Ді. 3, 6). І той, здоровий, встав і, прославляючи Господа, пішов за ними до святині. У притворі зібрався натовп здивованих людей, і Петро, щоб уникнути людських похвал, сказав:“Мужі ізраїльські! Чому дивуєтеся з цього? Чому ви дивитесь на нас, немов би ми вчинили власною силою і (нашим) благочестям те, що оцей ходить? Бог Авраама, Ісаака і Якова, Бог отців наших, прославив слугу свого Ісуса, що Його ви видали й відреклися перед Пилатом, коли цей присудив Його пустити;ви ж Святого і Праведного зреклися і просили, щоб вам помилувано чоловіка душогубця, а Творця життя вбили, якого Бог воскресив з мертвих, чому ми свідки. І через віру в Його ім’я – оцього, що ви бачите й знаєте, його ім’я закріпилось, і віра, що через нього, дала йому повне видужання перед усіма вами. Однак, браття, я знаю, що ви через незнання це зробили, як і ваші князі;та Бог здійснив це так, що наперед звістив устами всіх пророків, що Христос має страждати. Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті;і щоб так прийшли від Господа часи відпочинку, і Він прислав призначеного вам Христа Ісуса. Треба було, щоб Його прийняло небо аж до часу відновлення усього, про що Бог споконвіку говорив устами своїх святих пророків. Мойсей сказав:Господь, Бог наш, піднесе вам Пророка, як мене, з-посеред братів ваших. Ви слухатиметесь Його в усьому, що вам скаже” (Ді. 3, 12-22).

А коли святий Петро став проповідувати тим жидам, щоб відкинули своє лукавство, надійшли священики, церковна старшина та садукеї й, озлоблені тим, що апостоли проповідують Спасителя і Його воскресіння, схопили їх і кинули до в’язниці. А кількість тих, що тоді повірили слову апостола і навернулися, була близько п’яти тисяч. Вранці наступного дня зібралися жидівські князі і старшина, серед них первосвященик Анна і Каяфа, та стали питати святих апостолів, якою силою або яким іменем чинять вони чуда.

“Тоді Петро, наповнений Духом Святим, до них промовив:«Начальники народу й старші! Коли вже нас допитують сьогодні про добре діло, зроблене недужому, і як він став здоровим, то нехай буде відомо всім і всьому народові ізраїльському, що Ім’ям Ісуса Христа Назарянина, якого ви розіп’яли, а якого Бог воскресив з мертвих, – ним цей стоїть здоровий перед вами. Він – отой камінь, яким ви, будівничі, знехтували і який став головним на розі. І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися»” (Ді. 4, 8-12).

Стали фарисеї і книжники радитися, що їм робити, аби не дати апостолам проповідувати Христа Спасителя. Покарати їх не могли, бо чудо, яке вчинив святий Петро, було публічне, всі це бачили. Тому старшина заборонила апостолам проповідувати Христа і відпустила їх на свободу. “Та Петро і Йоан сказали їм у відповідь:«Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, – розсудіть! Не можемо бо ми не говорити про те, що самі бачили та чули»” (Ді. 4, 19-20). Повернувшись до решти апостолів, Петро та Йоан розповіли їм усе, що сталося, і сповістили про заборону старшини, тоді вони “однодушно піднесли голос до Бога й сказали:«Владико! Ти створив небо і землю, і море, і все, що в них є. Ти сказав Духом Святим через уста батька нашого Давида:Чого заметушилися погани й задумали народи марне? Царі землі зібралися, і князі зійшлися докупи на Господа і на помазаника Його. Зійшлися бо справді у цім місті проти слуги Твого святого Ісуса, якого Ти помазав, Ірод і Понтій Пилат з поганами й людьми ізраїльськими, зробити те, що Твоя всемогутність і мудрість уже наперед були постановили, щоб сталося. І нині, Господи, споглянь на їхні погрози й дай Твоїм слугам з повною сміливістю проповідувати Твоє слово. Простягни Твою руку на вилікування, нехай стаються знаки і чудеса Іменем святого слуги Твого Ісуса». А як вони молилися, затряслось те місце, де вони зібралися, і всі сповнилися Святим Духом, і сміливо звіщали слово Боже” (Ді. 4, 24-31).

А святий Петро чинив так багато чуд і вістка про них поширювалася так швидко, що коли він ішов дорогою, на вулицю виносили хворих, щоб хоч тінь його одягу впала на них та їх зцілила. Число вірних зростала щораз більше і більше, а “громада вірних мала одне серце й одну душу” (Ді. 4, 32). Усе майно було спільне, багато хто своє добро продавав, а гроші віддавали апостолам. Апостоли ж призначали дияконів, щоб надавали допомогу бідним і потребуючим. Ананій і Сафира, які продали своє майно, та частину грошей приховали, впали до ніг святого Петра неживі, бо не людей, а Бога хотіли ошукати. Святий Августин каже:“Господь Бог хотів подати наочний приклад того, яка гидка Йому брехня і недотримання складеної Йому добровільно присяги”.

А чим більше зростала святість і слава святого Петра, тим більше посилювалась ненависть фарисеїв та книжників. Вони наказали всіх апостолів кинути до в’язниці, та ангел Божий в чудесний спосіб звільнив їх уночі. За наказом старшини сторожа привела їх на суд удруге, і там стали їх питати, чому, попри заборону, далі проповідують Христа? “Озвавшись тут Петро й апостоли, сказали:«Слухатися слід більше Бога, ніж людей!..»” (Ді. 5, 29). Фарисеї, порадившись, наказали всіх апостолів сікти різками і повторили свою заборону. “Вийшли апостоли з синедріону, раді, що удостоїлися перенести зневагу за Ім’я Ісуса. І щодня в храмі й по домах не переставали навчати й звіщати Христа Ісуса” (Ді. 5, 41-42).

Коли ж жиди, а радше сказати – фарисеї, почали жорстоко переслідувати Христових вірних і каменували святого Стефана (його пам’ять вшановуємо 27 грудня), тоді велике число проповідників Божого слова розійшлося по світі – святий Петро залишився в Єрусалимі, лиш ненадовго відвідав зі святим Йоаном Самарію, щоб уділити миропомазання тим, кого охрестив диякон Филип (його пам’ять вшановуємо 11 жовтня). В Самарії прийшов до апостола Петра чарівник Симон і хотів за гроші купити дар творити чуда й уділяти дари Святого Духа. Святий Петро так сказав чарівникові:“«Срібло твоє нехай з тобою буде на погибіль, бо ти за гроші думав придбати дар Божий. Нема тобі у цій справі ні частки, ні спадщини, бо твоє серце не праве перед Богом. Покайся, отже, за лукавство своє і проси Господа, може буде відпущена тобі ця думка твого серця;бо ти, як бачу, в гіркій жовчі і путах неправди». А Симон відповів, кажучи:«Моліться ви до Господа за мене, щоб на мене ніщо не найшло з того, що ви сказали». Отож, вони, засвідчивши і звістивши слово Господнє, повернулися в Єрусалим, і благовістили чимало сіл самарійських” (Ді. 8, 20-25).

Лиш коли переслідування в Єрусалимі припинилися, святий Петро пустився в дорогу, щоб відвідати в Юдеї новостворені християнські громади, або ж, як їх називали, Церкви. Він прибув і до Ліди. Тут оздоровив він чоловіка на ім’я Еней, що був розслаблений з восьми літ. Дуже багато поган, що бачили чуда в Ліді і в Сароні, навернулося до Господа. В сусідньому місті Яффі померла одна дуже побожна і надзвичайно милосердна жінка на ім’я Тавита. Вірні з Яффи послали до апостола Петра, щоб не гаючись прийшов до них. Коли святий Петро прибув на місце, його з плачем обступили вдовиці, бо померла їх найбільша добродійка. Тоді Петро велів усім вийти з хати, а сам припав на коліна, помолився й, повернувшись до тіла, сказав:“Тавито, встань!” Жінка відкрила свої очі й підвелася жива та здорова. Завдяки цьому чуду до Господа навернулося дуже багата поган у Яффі, де св. Петро перебував тривалий час у домі Симона гарбаря.

Тут, у Яффі, Господь об’явив святому апостолові у видінні, що прийшов час проповідувати слово Боже не тільки жидам, але й поганам. І в ту мить, коли те видіння скінчилося, прийшли посланці з Кесарії від сотника Корнилія. Петро пішов з ними і охрестив Корнилія та його родину, докладніше ми описали цю подію в житії святого Корнилія (13 вересня).

Повернувшись після цього до Єрусалиму, невдовзі апостол Петро вирушив у Сирію до міста Антіохії і заснував там одну з найбільших громад, вірні якої найперші стали називати себе християнами. З Антіохії святий пішов до Понту, потім до Кападокії та Азії, усюди він скріплював у вірі, навчав і чудами утверджував свою науку. З волі Господа, святий Петро 42 р. прибув до Риму, де мав бути його престол і осередок Христової Церкви. Рим був тоді в найбільшому блиску своєї могутности, сили і слави, на нього були звернені очі всього світу, і тому треба було, щоб звідси почала поширюватися Христова наука, і треба було, щоб тут, в осередку найбільшого багатства і розпусти та найбільшого приниження убогої людини, почалася проповідь святої віри, що зрівнює всіх та має багатство за сміття. З Риму апостол Петро поспішав усюди, де виникала потреба укріпити Христову віру, він відвідував християнські громади як видимий глава святої Церкви.

У 44 р. в часі Пасхи апостол перебував у Єрусалимі. Ірод Агриппа почав тоді жорстоко переслідувати християн, він наказав схопити і стяти мечем святого апостола Якова, брата святого Йоана (його пам’ять вшановуємо 23 жовтня). А щоб піддобритися до жидів-фарисеїв, наказав також ув’язнити апостола Петра. Але Господь Бог через свого ангела вивів святого апостола з в’язниці. Пам’ять цього чудесного звільнення Церква Христова святкує 16 січня.

Згідно з переданням, апостол Петро після звільнення повернувся до Риму, де написав своє Перше послання, звернене насамперед до навернених жидів Понту, Галатії, Каппадокії, Азії і Витинії. Він утішає їх, заохочує до терпеливости і стійкости в часи переслідувань, бо негоди земного життя є тими засобами, якими Бог послуговується, щоб людину очистити і зробити співучасником своїх страстей та щасливої вічности. А дорогою до цієї вічности є чисте і невинне життя, таке, щоб вороги і наклепники, спостерігаючи за ним, змушені були замовкнути. Він дає вказівки для кожного стану, наказує виявляти послух властям, признаним від Бога, слугам велить коритися своїм панам, жінкам наказує бути слухняними своїм чоловікам, щоб краси не шукати в пустім уборі, намистах та перлах, чоловікам наказує, щоб були статечні і лагідні до своїх жінок та зберігали шану до них і щоб мали їх за співспадкоємців тієї ж благодаті і того ж майбутнього спасіння. А всім наказує любити один одного, бути терпеливими, смиренними і скромними. Священики нехай будуть бідні на користолюбство, зате багаті на християнську любов і лагідність. Згідно з переданням, святий Петро в цей час схвалив Євангеліє святого Марка. Згодом він послав святого євангелиста до Єгипту, і той в Олександрії заснував Церкву, яка впродовж віків (аж до Другого Вселенського собору у Царгороді 381 р.) була другою за статусом після римського патріярхату.

Коли апостоли у 51 р. зібралися в Єрусалимі на перший собор, саме Петро, як верховний апостол і глава Церкви, головував на ньому. На цьому соборі було вирішено не накладати на новонавернених поган тяжкого обов’язку обрізання, причому слід наголосити, що всі апостоли підтримали думку і пораду святого Петра. З Єрусалиму Петро пішов до Антіохії, де зустрівся з Павлом. Тут святий Петро дав ще один великий приклад смирення. В Антіохії він, згідно з рішенням Собору, не дотримувався вже незобов’язуючого жидівського припису і їв ті страви, які їли новонавернені з поганства. Коли ж до Антіохії прибуло кілька вірних із жидів, святий Петро, щоб їх не згіршити (бо навернені з жидів не в змозі ще були відмовитися від погляду, що є велика різниця між ними і тими, що навернулися з поган), став дотримуватися приписів Мойсея. Тут святий Павло упімнув його, щоб він, якщо сам як жид їв із наверненими з поганства, не неволив їх пристосовуватися до жидівського звичаю. Святий Петро, хоч мав у руках найбільшу церковну владу, прийняв упімнення святого Павла в смиренні і в любові. І хоч апостол Павло все це описав у своїх посланнях, апостол Петро в Другому посланні називає Павла “любий наш брат” (2 Пт. 3, 15) і схвалює все, що той “за даною йому мудрістю, писав вам” (там само).

Свій другий лист святий Петро написав у Римі близько 65 р. Призначений він для вірних Понту і сусідніх християнських громад. З листа стає зрозуміло, що апостол Петро вже знав про близький кінець свого життя. Він наставляє вірних, щоб дотримувалися науки апостолів, не давалися зводити себе різним лжеучителям, які не уникнуть Божої кари, як її не уникли горді ангели і люди під час потопу. Нехай же вірні стережуться гніву Божого, нехай плекають всі чесноти, а особливо праведність, поміркованість і християнську любов, щоб кожен у будь-яку хвилю був готовий стати перед престолом Господа в день суду, бо ж день той нікому не відомий і “прийде, як злодій” (2 Пт. 3, 10).

У Римі тоді правив імператор Нерон, за якого почалося перше велике переслідування християн. Тут перериваємо нашу оповідь, а приступаємо до опису житія святого апостола Павла. Згодом ми повернемося до тої хвилі, коли Господь Бог у невимовній своїй премудрості зводить двох верховних апостолів в одній римській в’язниці. Там закінчився їх великий земний подвиг, там мученицькою смертю вони увінчали своє життя. Та скільки добра принесла їх наука, скільки душ вирвала з пекла їхня смерть!

ЖИТІЄ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА

Святий Павло, до навернення – Савло, походив з покоління Веніямина. Він народився у Тарсі, головному місті Киликії. Батько послав його до Єрусалиму, де він виховувався в школі славного Гамалиїла, шанованого законовчителя. Молодий Савло всотав від нього усі знання, від найпростіших аж до пояснення Мойсеєвого закону. Згодом Савло долучився до фарисеїв, про яких ходила слава, що вони найвірніше зберігають усі Мойсеєві приписи. І справді, про людське око вони дотримувалися тих приписів, але в нутрі свого серця були найбільшими безвірками, і стали найзлішими ворогами Христа Спасителя та Його науки, що противилася зовнішньому дотриманні закону і плекала віру не про людське око, а таку, що випливає із глибини серця.

Тому й Савло не пізнав світло правди, а молодий, гордий зі своєї вчености і засліплений цим став найревнішим ворогом і гонителем тих, хто повірив у Христа Спасителя. Він був при тому, коли каменували Стефана, і навіть стеріг одяг тих, хто убивав диякона, він чув останню молитву святого первомученика. Саме тій молитві він завдячує своє навернення, бо, як зауважує святий Августин, “ми не бачили б Павла серед святих, якщо б за нього не молився первомученик Стефан”.

Однак кров святого мученика не пом’якшила затятости Савла;навпаки, після цього він став ще лютішим гонителем вірних і, як сам каже, останніми словами хулив Ім’я Христа і переслідував Його учнів. Він вривався в їх доми, силоміць витягав з них чоловіків і жінок, в’язав їх і ставив перед судом, а найбільшим задоволенням для нього було бачити, як їх кидали до в’язниці. Вістка про його затятість поширилась по всій околиці, він став пострахом для вірних. А про те, що сталося далі, ми дізнаємося з Діяння святих апостолів:

“Савло, іще дихаючи погрозою та вбивством на Господніх учнів, прийшов до архиєрея і попросив у нього листів у Дамаск до синагог, щоб, коли знайде яких-небудь чоловіків та жінок, що тримаються цього визнання, привести їх зв’язаними в Єрусалим. Коли ж він був у дорозі й наближався до Дамаску, зненацька засяяло навкруг нього світло з неба, і він, упавши на землю, почув голос, що говорив до нього:«Савле, Савле! Чого мене переслідуєш?» Він запитав:«Хто Ти, Господи?» А той:«Я – Ісус, що Його ти переслідуєш. Встань же, та йди в місто, і тобі скажуть, що маєш робити». А мужі, що йшли з ним, стояли онімілі з дива, бо вони чули голос, але не бачили нікого. Встав Савло з землі, і хоч очі його були відкриті, не бачив він нічого. Тож узяли його за руку і ввели у Дамаск. Був він там три дні невидючим;не їв і не пив нічого.

А був у Дамаску один учень на ім’я Ананія. Господь сказав до нього у видінні:«Ананіє!» Той озвався:«Ось я, Господи». Тоді Господь до нього:«Встань та йди на вулицю, що зветься Простою, і шукай у домі Юди Савла на ім’я Тарсянина:он він молиться». І бачив (Савло) у видінні чоловіка на ім’я Ананія, як він увійшов і поклав на нього руки, щоб прозрів знову. Ананія ж відповів:«Господи, чув я від багатьох про того чоловіка, скільки він зла заподіяв Твоїм святим в Єрусалимі. Та й тут він має владу від архиєреїв в’язати всіх, що прикликають твоє Ім’я». Але Господь сказав до нього:«Іди, бо він для мене вибране знаряддя, щоб занести моє Ім’я перед поган, царів і синів Ізраїля. Я бо йому покажу, скільки він має витерпіти за моє Ім’я». Відійшов Ананія і, увійшовши в дім та поклавши на Савла руки, мовив:«Савле, брате! Господь послав мене, Ісус, що з’явився тобі в дорозі, якою ти йшов, щоб ти прозрів знову і сповнився Святим Духом». І вмить немов луска з очей йому впала, і він прозрів знову, і зараз же хрестився. Потім прийняв поживу та покріпився на силах. І перебув кілька днів з учнями, які були в Дамаску;і зараз же почав по синагогах проповідувати Ісуса, що Він – Син Божий. Усі, що чули, дивувались і казали:«Чи це не той, що в Єрусалимі лютував проти тих, які це Ім’я призивають, та й що сюди прибув на те, щоб зв’язаними їх вести до архиєреїв?» А Савло дедалі дужчав і бентежив юдеїв, які мешкали в Дамаску, доводячи, що цей (Ісус) – Христос. Як минуло доволі часу, юдеї змовилися, щоб його вбити, але Савло довідався про їхню змову. День і ніч чатували вони при воротях, щоби його вбити. Та учні взяли його вночі й по мурі спустили в коші.

Прибувши ж у Єрусалим, він пробував пристати до учнів, та всі його боялися, не віривши, що він учень. Тоді Варнава взяв його, привів до апостолів і розповів їм, як він у дорозі бачив Господа і що говорив до нього, і як він проповідував відважно в Дамаску ім’я Ісуса. І він був з ними, виходячи і входячи до Єрусалиму та проповідуючи сміливо ім’я Господнє;а й розмовляв і змагався з гелленістами, однак вони намагались його вбити. Брати ж, довідавшись про те, відвели його в Кесарію і вислали в Тарс” (Ді. 9, 1-30).

Так оповідає про навернення Павла Святе Письмо. “Його попереднє життя, – пише святий Августин, – вело його просто до погибелі, якщо б незвичайна Божа благодать, якої він не був гідний, не спасла його”. І тоді, коли влада, сила і затятість Савла сягнула вершин, Господь, як каже святий Йоан Золотоустий, кидає його в порох, щоб упокорити його гордість;скаженого вовка перетворює на смиренне ягня, з гонителя робить мужнього проповідника Христової науки.

Святий Павло повернувся до Тарсу і проповідував не лишень там, але й в усій Киликії і Сирії та в жидівській землі. У 43 р. в Тарсі його відвідав святий Варнава, який уже проповідував в Антіохії і, знову повертаючись туди, він узяв із собою святого Павла. В Антіохії вони проповідували цілий рік, Бог благословив їх душпастирство і кількість вірних постійно зростала. Саме антіохійська громада вірних уперше назвала себе “християнами”. Невдовзі до Антіохії прибули деякі вірні з Єрусалиму, а з ними пророк Агав, який провістив великий голод по всій вселенній. І справді, за імператора Клавдія (41-54) такий голод настав. Антіохійські християни тоді вирішили зібрати, хто що міг, на потреби вірних у Єрусалимі, бо ті через переслідування з боку жидів дуже зубожіли. Ту збірку передали через святих Савла і Варнаву. Свою місію апостоли з честю виконали і, взявши зі собою Йоана, званого Марком, повернулися до Антіохії, де зі святими мужами Симоном, званим Ніґером, і Лукієм Киренейським служили Господеві і постили. І тут, за натхненням Святого Духа, старші й учителі Антіохійської Церкви возложили на Павла і Варнаву руки, і ті пішли далі проповідувати Христову науку. Разом з Йоаном Марком вони через Селевкію відплили до Кипру і, пройшовши весь той острів, прибули до міста Пафосу, де жив намісник Кипру проконсул Сергій Павло, який, бажаючи почути слово Боже, запросив святих апостолів до себе. У свиті намісника був жид, лжепророк на ім’я Вар-Ісус, той вороже поставився до свв. проповідників і став обмовляти їх перед Сергієм. Тоді Павло, як його вперше в цьому місці називає Святе Письмо (див. Ді. 13, 9), сповнений Святого Духа, подивився на лжепророка і сказав:“«О повний всякого підступу і всякого лукавства, сину диявола, вороже всякої правди! Чи ж не перестанеш перекручувати прості дороги Господні? Оце тепер на тобі рука Господня:ти станеш сліпим і дочасу не бачитимеш сонця». І зараз же впала на нього темрява й морок, і він, обертаючися на всі боки, шукав, хто б його повів за руку. Тоді проконсул, бачивши, що сталося, увірував, вельми здивований наукою Господньою” (Ді. 13, 10-12).

З Пафосу апостоли рушили далі проповідувати Боже слово. Пройшовши багато земель, прибули вони до Антіохії в Писидії. В суботу ввійшли вони до синагоги, а старший равин, згідно з тодішнім звичаєм, попросив Павла, щоб промовив до народу. Святий Павло став навчати;він згадав усі обітниці, які дав Господь жидівському народові, і про те, як ці обітниці сповнилися в Ісусі Христі. Навчав він так переконливо, так ревно, що жиди запросили його і наступної суботи проголосити їм науку. В цей день послухати науку апостола зібралося чи не ціле місто;та жиди-фарисеї стали перебивати навчання Павла і безчестити його словами. Тоді святий апостол сказав їм так:“Для вас треба було наперед промовляти слово Боже;та коли ви його відкидаєте від себе й уважаєте себе негідними вічного життя, ось ми звернемося до поган. Так бо звелів Господь нам:Я тебе поставив світлом поганам, щоб ти був спасінням аж до кінців землі” (Ді. 13, 46-47).

Почувши це, погани зраділи і стали прославляти слово Господнє, і увірували у Спасителя. І ширилося Боже слово по всій тій околиці. Але жиди підбурили, а мабуть, ще й підкупили старших міста, і ті наказали прогнати святих апостолів з Антіохії. Та зерно віри вже проросло в новонавернених і вони служили Богу і своєму Спасителеві. А апостоли пішли до Іконії (місто в Ликаонії), де навернули багатьох з-поміж жидів і поган. Але жиди і тут підбурили поган, навіть дійшло до того, що ціле місто розділилося на два табори:один був на боці поганства і жидів, а другий – обстоював святих Павла і Варнаву. Апостоли, попри переслідування, продовжували проповідувати слово Боже і утверджувати його багатьма чудами. Та коли злоба жидів перелилася за вінця, коли вони вирішили каменувати святих апостолів, тоді Павло та Варнава рушили далі. Проповідуючи неустанно Христа Спасителя, прибули вони до Лістри. Тут, вже на початку свого проповідництва, святий Павло у всіх на очах оздоровив чоловіка, кривого від народження. Коли натовп те побачив, то враз став кричати, що це боги, прибравши на себе людську постать, прийшли до них. І назвали святого Варнаву божком Зевсом, а святого Павла – Гермесом, і хотіли їм, як божкам, принести поганські жертви. Тоді апостоли, побачивши таке неймовірне засліплення поган, роздерли на знак жалю свої одежі і стали навчати, що вони такі ж люди, як і інші, і що вони, власне, й прийшли до них з метою навчити їх, що поклонятися і служити треба лишень одному Богу, – і так, з тяжкою бідою, ледве стримали натовп від принесення жертв.

Та невдовзі святі апостоли на собі пересвідчилися, якою марною є слава в людей. Кілька жидів, що прийшли до Лістри з Антіохії та Іконії, так підбурили натовп поган, що ті кинулися на святого Павла, побили його камінням і ледве живого виволокли за місто. Так погани обійшлися з тим, кого ще кілька днів до цього мали за божків. Наступного дня обидва апостоли рушили далі, а радше сказати, повернулися назад, через усі краї, де вже голосили слово Боже. Дорогою вони висвячували священиків і настановляли єпископів, а прибувши до Антіохії, розповіли вірним, що Господь “учинив з ними та як він відчинив поганам двері віри” (Ді. 14, 27).

Коли святий Павло був в Антіохії, виник спір, чи потрібне обрізання для новонавернених із поганства і якою мірою їх треба припасовувати до Мойсеєвого закону. Аби вирішити цей спір, апостоли зібралися в Єрусалимі на собор. Там були присутні також святі Павло і Варнава. Після собору вони повернулися до Антіохії, разом з ними прийшли Юда, званий Варсава, і Сила. Невдовзі святі апостоли розійшлися:Варнава з Йоаном Марком пішов проповідувати до Кипру, “а Павло, вибравши Силу, рушив у дорогу, переданий братами Господній благодаті. І проходив він через Сирію та Киликію, зміцняючи Церкви” (Ді. 15, 40-41).

В Лістрі апостол Павло взяв у подорож зі собою Тимотея. Пройшовши багато земель, прибули вони до Троади. Там святий Павло мав уночі видіння:йому явився македонянин, який просив апостола іти допомогти македонцям. У цьому апостол побачив Божу волю і вирушив до міста Филиппи, що в Македонії. Тут своєю проповіддю він навернув багато поган, серед них і одну жінку на ім’я Лідія. Вона прийняла святе хрещення запросила проповідників слова Божого зупинитися в її домі. У Филиппах у тому часі була одна лжепророчиця-невільниця, що ворожила. Її господар мав з того великий дохід. Одного разу вона зустріла святого Павла, коли той з учнями йшов на молитву, і, пішовши за ним, стала голосно кричати:“Ці мужі є слугами найвищого Бога і вони звіщають вам дорогу спасіння”. Так тривало кілька днів. “Був це чорт, – каже святий Йоан Золотоустий, – який говорив через неї і який хотів лиш того, щоб святий Павло похвалив її слова, бо тоді погани завжди вірили б тій, яку похвалив апостол”. Але святий Павло вигнав з неї злого духа, сказавши:“Велю тобі Ім’ям Ісуса Христа вийти з неї!” (Ді. 16, 18). Господар тої дівчини, побачивши, що втрачає великі доходи з ворожбитства, підбурив поган. Вони схопили Павла і Силу та повели їх на суд, звинувативши апостолів у тому, що ті бунтують народ і запроваджують жидівській закон, якого поганам, до того ж ще й римським громадянам, не годиться приймати. Поганські судді присудили публічно висікти святих палицями, а потім кинути до в’язниці, наказавши тюремникові пильно стерегти їх. Той замкнув в’язнів у найглибшій темниці, а їх ноги забив у колоди. Цілу ніч святі апостоли молилися вголос, так, що чули їх і інші в’язні. Враз затряслася земля й усі двері в’язниці самі відчинилися, а з в’язнів упали окови. Коли побачив це тюремник, вихопив меча і хотів убити себе, бо гадав, що всі в’язні втекли. Але святий Павло владним голосом зупинив його, сказавши, що всі в’язні є на місці. Тоді тюремник припав до ніг святих Павла і Сили та, вивівши їх з в’язниці, спитав:“«Панове, що мені слід робити, щоб спастися?» Ті відповіли:«Віруй у Господа Ісуса, і спасешся ти і твій дім»” (Ді. 16, 30-31). І ще тієї ж ночі він навернувся і зі всіма своїми домашніми прийняв святе хрещення.

Вранці старшина міста наказала відпустити апостолів на волю, але святий Павло сказав так:“Нас, римлян, без судової розправи прилюдно вибили різками і кинули в тюрму, а тепер потай нас виганяють? Ні бо! Нехай самі прийдуть і виведуть нас!” (Ді. 16, 37).

Старшина міста перелякалася і, перепросивши апостолів, з честю вивела їх з міста. Вони ж пішли до Лідії, а потім через Амфіполь і Аполлонію прибули до Солуня. Могло б здатися, що Павло з честолюбства домагався вибачень у старшини, та насправді йому йшлося про те, щоб усі знали, що вони, апостоли і проповідники Христової віри, не були якимись волоцюгами, а постраждали за правду і святу віру.

У Солуні святий Павло навчав у синагозі впродовж трьох субот і навернув до Христової віри кількох жидів і багато поган, які бачили чуда, що їх творили святі апостоли. Мешкали апостоли в домі чоловіка на ім’я Ясон. Та жиди, як і в інших містах, також і тут підбурили поган, і ті напали на дім Ясона. Та апостолів не застали там, бо ті вночі вирушили до сусіднього міста Верії. Однак і там з’явилися жиди з Солуня та стали під’юджувати поган проти Павла та Сили. Святі апостоли змушені були покинути це місто і пустилися в дорогу до Атен. Атени славилися на весь світ своїми науками, і богів воно мало чи не тисячі, а серед жертовників, посвяченим божкам, був один з написом:“Незнаному Богові”, – маючи на увазі Бога, якому служили жиди. Апостол Павло навчав у божницях, а також на площах, бо народ Атен кохався у філософії і радий був почути щось нового. Грецькі мудреці, зацікавлені його наукою, запросили його в Ареопаг, місце найвищого суду, і тут він навчав їх своєї науки:“Мужі-атеняни, зі всього бачу, що ви вельми побожні. Переходячи через ваше місто і приглядаючися до ваших святощів, я знайшов жертовник, на якому було написано:Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю. Бог, що створив світ і все, що в ньому, він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах, ані не приймає служби з рук людських, немов би він потребував чогось, даючи сам усім життя, дихання і все. Він створив з одного ввесь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні, призначивши встановлені часи і границі їхнього оселення, щоб вони шукали Бога, чи, може, навпомацьки не знайдуть Його, – хоч Він від кожного з нас недалеко. У Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм, як деякі з ваших поетів сказали:Бо й ми з Його роду. Бувши, отже, з Божого роду, ми не повинні думати, що божество подібне до золота чи срібла, чи каміння, твору мистецтва і людської вигадки. Та, не зважаючи на ті часи незнання, Бог тепер усюди звіщає людям, щоб усі каялися, бо Він настановив день, коли Він буде судити світ по справедливості, через чоловіка, якого Він призначив і всім дав поруку, воскресивши Його з мертвих” (Ді. 17, 22-31). Та коли апостол сказав про воскресіння з мертвих, одні почали насміхатися з нього, а інші перебили його бесіду, єхидно сказавши, що послухають його якось іншим разом. Однак були й такі, що прийняли його слово і навернулися, зокрема святий Діонісій, член Ареопагу, і тому названий “Ареопагіт”, та його жінка Дамара (пам’ять вшановуємо 3 жовтня). Святий Павло настановив Діонісія першим єпископом Атен.

З Атен святий Павло вирушив до Коринту, головного міста Ахаї. Коринт був дуже багатим містом, однак грішним, просякнутим нечистотою. Тут апостол зупинився в домі Акили, і разом з ним займався своїм ремеслом – шиттям шатер. Бо хоч він і син фарисея та високоосвічена людина, однак був навчений ремеслу і не цурався роботи;Павло казав про себе:“Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зі мною, служили оці руки” (Ді. 20, 34). Кожної суботи він навчав у синагозі, але коли побачив, що жиди не тільки не слухали його науки, а ще й хулили й нікчемно жили, обтрусив свою одежу і сказав їм:“Кров ваша хай впаде на голову вашу! Я – чистий;віднині піду між поган” (Ді. 18, 6).

І відтоді він замешкав у домі Тита Юста, біля самої жидівської синагоги, щоб (як каже св. Йоан Золотоустий) завжди бути на оці в жидів і щоб вони довідувалися про кожне навернення поган і наслідували їх приклад. І справді, невдовзі навернувся і прийняв святе хрещення равин Крист з усією родиною. Тут, у Коринті, святому Павлові явився Христос Спаситель і сказав йому такі слова:“Не бійся, говори лиш, не мовчи, бо я з тобою, і ніхто не нападе на тебе, щоб тобі завдати лиха, бо я маю багато людей у цім місті” (Ді. 18, 9-10). Апостол Павло пробув у Коринті півтори року, натерпівся тут багато і нестатків, і переслідувань. Одного разу жиди схопили його, привели до намісника Галіона і звинуватили в тому, що Павло противиться жидівському законові. Та намісник, дарма, що поганин, не хотів судити невинного чоловіка. У Коринті апостол Павло написав два послання до солунян, щоб їх утішити і скріпити у Христовій вірі під час переслідування, яке вже тоді вони досвідчили.

Залишивши Коринт, святий Павло вирушив далі у подорож;він побував у тих краях, де вже голосив слово Боже, і засновував нові християнські громади. Він відвідав Єрусалим, потім вирушив до Ефесу, де охрестив 12 мужів, які були вже хрещені хрещенням Йоана. Упродовж трьох місяців він навчав у жидівській синагозі, та коли бачив закаменілість їх сердець, став навчати в домі одного чоловіка на ім’я Тиран. Прожив він там два роки і навчав, так, що всі, греки і жиди, що проживали в Азії, слухали Боже слово. І не мало чуд творив Бог руками святого Павла, вірні брали його пояс і хустини, вкривали ними недужих – і ті невдовзі зцілювалися. А хоч при цьому апостол мусив трудитися і довелося йому багато натерпітися від жидів, та слово Боже, посіяне його устами, приносило багаті плоди. В Ефесі апостол Павло проповідував у 55-57 рр. У тому часі він написав своє Послання до галатів і Перше послання до коринтян. В Ефесі, як і в інших містах Азії, погани особливо почитали богиню Діяну. Один ефеський золотар на ім’я Димитрій виготовляв зі срібла маленьких ідолів цієї богині і продавав їх. Коли ж число вірних зростало, його заробок ставав менший, тому він підбурив поган проти апостола Павла. Ті схопили двох учнів святого апостола, Ґая і Аристарха Македонця, та силоміць утримували в себе. Святий Павло хотів сам усмирити натовп, але вірні не пустили його, лиш старшині міста вдалося народ утихомирити. Це була дуже небезпечна година, бо святий Павло у своєму Другому посланні до коринтян пише так:“Ми бо не хочемо, брати, щоб ви не знали про нашу скорботу, яку ми пережили в Азії:ми були над міру й над силу так пригнічені, що не мали вже надії і жити” (2 Кор. 1, 8).

Коли бунт втихомирився, апостол Павло зібрав вірних, попрощався з ними, а сам пішов до Македонії, куди послав вже був Тимотея та Ераста. Тут він скріпив вірних у добрі, тут у стражданнях і переслідуваннях втіхою йому була вістка, яку приніс святий Тимотей, що в Коринті Христове стадо росте і подивляє всіх своєю святістю. Перейшовши Македонію, пішов святий Павло до Ахаї, а по дорозі відвідав вірних у Коринті. І тут, згідно з переданням, він написав своє глибокодумне і сповнене Святого Духа Послання до римлян. З Ахаї, де святий апостол пробув три місяці, хотів він пуститися морем до Сирії. Та коли почув, що жиди дорогою хочуть напасти на нього, вирішив повертатися через Македонію. На кілька днів він затримався у Филиппах, де відсвяткував Пасху. Потім прибув до Троади і залишився там цілий тиждень. Перед самим від’їздом він навчав вірних до пізньої ночі, а серед них був один юнак на ім’я Євтих, що, усівшись на вікні і задрімавши, випав з третього поверху на вулицю і забився. Але святий Павло вокресив його і продовжив навчати аж до ранку. Вирушивши далі в дорогу в напрямку до Єрусалиму, апостол прибув до Мітилену, а звідти до Мілету. Сюди він запросив старших з Ефеської Церкви – як каже святий Іриней, – єпископів і священиків, і тут надихав їх до якнайревнішого сповнення своїх великих обов’язків, пригадав їм усе, що він навчав упродовж трьох років, день і ніч слізно впоминав кожного, власним прикладом показував, як треба помагати потребуючим, і закликав ніколи не забувати слова Господа нашого Ісуса Христа:“Більше щастя є давати, як приймати”.

Святий Павло не приховував від них, що його чекають кайдани і муки, та йому це байдуже і життям він не дорожить, щоб лиш в радості закінчити свою дорогу і те служіння, яке поклав на нього Ісус Христос, – голосити Євангеліє Божої благодаті. А коли вірні почули його слова:“І ось тепер я знаю, що ви не бачитимете вже більше обличчя мого, ви всі, між якими я пройшов, проповідуючи Царство… А тепер передаю вас Богові і слову Його благодаті, що може збудувати й дати вам спадщину між усіма освяченими” (Ді. 20, 25. 32), “усі тоді ревно заридали і, припавши Павлові на шию, цілували його, смуткуючи найбільше з-за слів, які він сказав, що вже більше не побачити їм його обличчя” (Ді. 20, 37-38).

З Мілету апостол Павло щасливо прибув до Тиру, де затримався на сім днів, а потім вирушив до Кесарії і замешкав там у домі святого Филипа, одного з сімох дияконів (його пам’ять вшановуємо 14 листопада). Пророк Агав, що перебував у тому місті, взяв пояс святого Павла і, зв’язавши собі руки й ноги, сказав:“«Святий Дух каже це:Отак юдеї зв’яжуть в Єрусалимі того чоловіка, що йому належить цей пояс, і видадуть в руки поган». Коли ми це почули, заходилися просити, ми й тамошні, щоб він не йшов до Єрусалиму. Тоді Павло озвався:«Що ви робите, плачучи і надриваючи моє серце? Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса»” (Ді. 21, 11-13). Коли ж апостол не дав себе вмовити, тоді всі сказали:“Нехай буде воля Господня” (Ді. 21, 14).

І прибули вони до Єрусалиму, і радо прийняли їх брати. Наступного дня святий Павло прийшов до Якова, єпископа Єрусалиму (його пам’ять вшановуємо 23 жовтня). Старші також прийшли сюди, і Павло розповів їм усе, що вчинив Бог через нього серед поган. Та вже на восьмий день його побуту в Єрусалимі азійські жиди підбурили жидів єрусалимських проти святого Павла, і ті напали на апостола в храмі, хотіли його вбити, як убивали всіх пророків. Учинився страшний ґвалт, так, що тисячник римського війська, гадаючи, що це бунт, прибув з військом, відбив апостола Павла у розлюченого натовпу, що насівся на нього, наказав закувати його в кайдани і став випитувати, хто є той чоловік і що він зробив. Та жиди вчинили такий рейвах і галас, що тисячник, не довідавшись нічого, велів відвести Павла до замку, а весь натовп навздогін скажено кричав:“Убий його!” На сходах замку зупинилися, і святий Павло захотів промовити слово до народу, – на хвилю все затихло. Але коли він розповів про своє чудесне навернення і про те, що Господь послав його навчати поган, тоді жиди стали впрост казитися і дерти свої одежі. Начальник війська хотів бичувати святого апостола, та коли довідався, що він римський громадянин, наказав замкнути його у в’язниці і зняти з нього кайдани, бо громадяни Риму мали великі привілеї і нешанобливе ставлення до них жорстоко каралося.

Наступного дня начальник скликав жидівську раду і поставив перед нею святого Павла. Щойно той почав промовляти, як первосвященик Ананія велів бити його по лицю. А святий апостол – як каже святий Августин, – хоч і як рад був прийняти всі страждання та зневаги задля Імени Христа Спасителя, вже ж таки вважав за доцільне скартати фарисейство Ананії, і тому сказав до нього:“«Бог тебе буде бити, стіно побілена! Як? Ти сидиш, щоб мене судити за законом, і наперекір законові велиш мене бити?» Присутні ж сказали:«Ти зневажаєш Божого первосвященика!» А Павло мовив:«Не знав я, брати, що то первосвященик;написано бо:Ти не будеш говорити зле проти начальника твого народу»” (Ді. 23, 3-5). Цими словами апостол Павло хотів – на думку святого Кипріяна – показати, що він шанує навіть тінь священства на цьому безбожному і кровожерному первосвященику, хоч Ананія не мав ані священичої чести, ані влади, бо старозавітня влада вже минула.

Крім того, Павло знав, що частина жидів, зібраних тут, є садукеями, які не вірили у воскресіння мертвих, а інша частина – фарисеями, що приймали віру у воскресіння, тому голосно вигукнув:“«Мужі брати! Я фарисей, син фарисеїв. За надію у воскресіння мертвих мене судять!» Як тільки він це мовив, виникла незгода між фарисеями та садукеями, і розкололися збори” (Ді. 23, 6-7). Учинився великий галас, і тисячник, остерігаючись, щоб вони не розірвали Павла, наказав воякам відпровадити святого апостола в замок.

“А наступної ночі Господь став перед ним і мовив:«Бадьорся! Як ти свідчив про мене в Єрусалимі, так свідчитимеш і в Римі»” (Ді. 23, 11).

Та невдовзі жиди залагодили суперечку між собою, а багато з них поклялися, що не їстимуть і не питимуть, поки не вб’ють апостола Павла, і набралося таких близько сорока чоловік. Вони змовилися напасти на святого і вбити, коли тисяцький знову поставить його перед радою. Але племінник апостола Павла почув це і переповів усе Павлові і тисяцькому, а той наказав ще цієї ночі відправити святого апостола до Кесарії, де перебував Фелікс, намісник того краю. Крім того, тисяцький написав супровідного листа, де описав зухвальство жидів, і ще додав, що не бачить жодної вини апостола Павла, за яку треба було б його покарати смертю або в’язницею. Фелікс не хотів вислуховувати святого апостола, поки на суд не прибудуть його обвинувачі. Жиди прибули на п’ятий день, Ананія і кілька старших, серед них Тертул. Саме він від імени жидів говорив перед намісником, звинувативши апостола Павла у зневажанні святині, а також, що він є ватажком усіх назореїв – так погордливо жиди називали всіх християн. Павло відкинув усі їхні закиди, а Фелікс відклав справу аж до приїзду тисяцького Лісія, який ув’язнив Павла в Єрусалимі. Святого апостола затримав у в’язниці, але велів не робити йому жодної кривди, а сам часто кликав його на розмову, бо думав, що Павло відкупиться грішми. І так довгих два роки Фелікс утримував апостола Павла біля себе.

Після Фелікса намісником став Порцій Фест. Прийнявши владу, він поїхав до Єрусалиму, і тут жидівська старшина стала клопотати, щоб він засудив апостола Павла або ж велів доставити його на суд до Єрусалиму. Хоч минуло вже доволі часу, але затятість жидівська не ослабла, вони конче хотіли вбити святого апостола. Але намісник не погодився на це і велів обвинувачам приїхати до Кесарії. Прибувши до міста, вони знову стали зводити наклеп на святого Павла, але той викривав їхню брехню. Намісник, побачивши, що в жидів промовляє одна лиш злоба, запитав в апостола, чи хоче він, щоб його судили в Єрусалимі. На це святий Павло відповів так:

“Я стою перед судом кесаря:там мене слід судити. Юдеїв я нічим не скривдив, як і сам ти дуже добре знаєш. Коли ж я справді винний або зробив щось гідне смерти, я не відмовляюся умерти. Якже нема нічого з того, в чому оці мене винуватять, ніхто не може мене їм видати. На кесаря покликаюся!” (Ді. 25, 10-11).

Тоді Фест, поговоривши з радою, сказав:“Ти покликався на кесаря, підеш до кесаря” (Ді. 25, 12). Через якийсь час прибув до Феста король Аґриппа з сестрою своєю Вернікою, і хотів послухати науку святого Павла, якого рад був почути, бо знав добре жидівську науку. Почувши палку промову великого апостола, Аґриппа сказав так:“«Ще трохи, і ти мене переконаєш стати християнином!» А Павло:«Чи трохи, чи багато, я молив би Бога, щоб не лише ти, а всі, що нині це чують, стали такими, як і я, – без оцих кайданів»” (Ді. 26, 28-29).

Аґриппа сказав, що не бачить вини Павла і що можна було б випустити його на волю, якби святий апостол не відкликався до кесаря. Після двох років ув’язнення, у 60 р., святого Павла, разом з іншими в’язнями, було передано сотникові, що мав їх доправити до Риму. Корабель, що перевозив в’язнів, потрапив на морі у страшну бурю й усі втратили були останню надію вижити. Святому Павлові явився вночі ангел і сказав:“Не бійся, Павле! Ти маєш перед кесарем з’явитися, тож Бог дарував тобі всіх тих, що пливуть з тобою” (Ді. 27, 24).

Святий Павло скріпив у надії тих, що були з ним. Буря тривали аж чотирнадцять днів, і життя усіх 276 осіб висіло на волосині – та вони все ж таки вижили, хоч великі хвилі і розтрощили корабель біля самого острова Мелит, або Мальта. Вояки хотіли всіх в’язнів повбивати мечами, щоб ті не втекли, але сотник заборонив їм, бо хотів урятувати апостола Павла. Усі, що були на кораблі, щасливо дісталися до берега, і з в’язнів ніхто не втік. Мешканці острова прийняли нещасних гостинно, розвели вогні, щоб вони висушили одяг і зігрілися. Святий Павло став збирати хмиз для вогню, і тут гадюка вхопила його за руку. Мешканці острова стали говорити між собою, що той чоловік, мабуть, душогубець, бо хоч море не забрало його, то тепер загине від гадюки. А святий апостол стряс змію у вогонь і жодної шкоди йому не було. Тоді погани прийняли його за одного зі своїх богів. Постраждалими в кораблетрощі заопікувався один багатий муж на ім’я Публій, він гостив їх у себе три доби. Батько Публія був тяжко хворий на пропасницю, і святий Павло оздоровив його, а також зцілював усіх хворих, що до нього приносили. Апостол, який перебув на острові три місяці, користувався щораз більшою шаною і повагою серед тамтешніх мешканців. Коли він змушений був покидати їх, острів’яни прощалися з ним зі щирим жалем. Мореплавці затрималися на три дні в Сиракузах, потім попливли до Реґії, а далі до Путеолі, де, на прохання тамтешніх християн, зупинилися на сім днів. А коли прибули до Риму, назустріч подорожнім вийшли вірні і вітали їх;так святий Павло увійшов до міста, яке тоді було центром світу.

У Римі йому дозволили, під наглядом одного вояка, мешкати цілком окремо. Два роки тривало дізнання, і святий Павло був виправданий з усіх закидів. З послань апостола бачимо, що він проповідував тут слово Боже і жидам, і поганам. У Римі він написав багато своїх послань, зокрема до филип’ян, до Филимона, до колосян і до євреїв, у яких, серед іншого, обіцяв їх відвідати. І свою обіцянку він виконав. У 64 р. святий Павло повернувся в жидівські землі, відвідав Церкви в Азії і Македонії, де, згідно з переданням, написав Перше послання до Тимотея. Послання до Тита також написано було під час часі цієї подорожі. В Ефесі святий апостол відлучив від Церкви єретиків Гіменея і Філіта, бо вони заперечували воскресіння з мертвих.

У 65 р. святий Павло повернувся до Риму, і тут разом з апостолом Петром вони почали свій спільний і останній апостольський подвиг.

ТОДІШНІЙ РИМ. – ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ХРИСТИЯН. СМЕРТЬ СВЯТИХ ПЕРВОВЕРХОВНИХ АПОСТОЛІВ

А Рим тодішній шалів. Він заволодів майже всім відомим тоді світом, держава його не мала кінця й краю. Краї, народи і міста стогнали в ярмі римського гніту. Невеличка громада римських вельмож визискували мільйони невільників, їхня влада над ними була така сама, як над конем або псом. Убити невільника – це була буденна річ, адже він, на переконання римлян, не мав душі і нічим не різнився від худоби, дарма, що серед невільників були часто люди великої учености і мудрости.

Рим прославився своїм надзвичайним багатством, яке сьогодні думкою важко осягнути. Зі всієї імперії сюди стікалося золото, срібло та інші коштовності. Кожна палата була варта мільйонів, золото, мармур, слонова кість, дорогоцінні діяманти виднілися на кожному кроці. І кожного дня на той мармур спливали потоки сліз поневоленого, бідного, непевного у своєму житті народу.

Розпуста просякла все римське суспільство, перейшла всякі межі, про святість подружжя навіть не згадувалося. Безнастанний бенкет, пиятика та оргії – це головні забави римлян. А в цей час тисячі нещасних вмирало від хвороб і голоду. А найпершим розпусником був сам імператор Нерон (54-68). Про нього мало сказати, що це був звір, бо найкровожерніший пустельний звір не втяв би того, що цей нелюд. Він наказав убити рідну матір, жінку, сина, свого учителя. Досить було лиш його погляду – і найзнатніші міщани йшли на смерть. Він оточив себе найпідлішою голотою підлабузників, які лиш прагнули бенкетів та мерзенних розваг.

Любов до ближнього, милосердя – ці слова поганам були невідомі. Їхнє прислів’я навчало, що “перша любов – це любов до себе самого”. Вони брали приклад зі своїх божків, які на своєму небі лишень сварилися, впивалися та чинили розпусту.

Такий то був славний, могутній, але зіпсований до ядра костей Рим. А там, серед найбіднішого знедоленого народу, у перекошених халупах, подалі від палат вельмож, лежав інший Рим – Рим християнський. Там з дня на день зростала кількість вірних, єдиним багатством яких була любов до Бога і до ближнього. І вже ж ми знаємо, що життя перших християн було ангельське, чисте, як сльоза з дитячого ока. А віра Христова здобувала собі тисячі нових прихильників, часто невільник, під нагаєм римського вельможі, під жодним оглядом не проміняв би свого становища на всі статки та багатства свого хазяїна:бо невільник той знав, що є інший світ, куди не сягає рука Риму, де царює любов, правда, де царює Ісус Христос.

Погани знали, що в Римі мешкають ісповідники Христа, але мали їх за безумних, бо як можна вірити в Того, кого римський намісник Пилат засудив на найбільш ганебну смерть – смерть на хресті. Вони не знали, однак, того, що віра Христова вже має своїх ісповідників і серед деяких вельмож, й у війську, що проросла вона вже навіть в найближчому царському оточенні.

Водночас з поширенням Христової віри жиди щораз більше стали на неї нападати. Вони звинуватили християн, що ті противляться волі імператорів і не визнають їх за богів, – за це християн карали (а жиди мали свободу свого віроісповідання, яку купували за великі гроші). Християни ж збиралися на молитву за містом, у каменеломнях, в підземних печерах, які простягалися далеко, аж до самого міста. У тих печерах, або катакомбах, вони ховали своїх померлих, молилися цілими ночами, відправляли Службу Божу, а новонавернені приймали святе хрещення.

Настав 64 рік. Нерон шалів, просто знемагав від нудьги. Щоб розважитися, він наказав підпалити Рим, і три чверті міста з усіма багатствами, божницями, палатами – все згоріло, а імператор споглядав, як йде з димом майно людей, при цьому наспівував пісеньки, ще й велів себе хвалити за це. Та народ почав обурюватися. І треба було на когось звалити вину за підпал міста. Тоді жиди скористалися з нагоди і підкинули думку, що це вчинили християни. Неронові тільки й того треба – враз Римом полетіла чутка, що місто спалили християни, ті самі, що, за жидівським наклепом, убивають малих дітей і їдять їх тіло та п’ють їх кров. Імператор наказав якнайжорстокіше розправитися з християнами. Тоді виявилося, що християн у Римі на той час було сотні тисяч. І на сотні тисяч можна нараховувати жертв того першого переслідування, що, мов полум’я, охопило Римську імперію. А Нерон мав видумати для них найлютіші муки.

Тисячі християн, зашитих в овечі шкіри, виводили на арену і пускали на них зграї диких голодних псів. А святі мученики йшли на смерть з молитвою на устах, вони клякали посеред арени і співали похвальні пісні на честь свого Спасителя. Дикі леви і зголоднілі ведмеді пожирали християн, жорстокий натовп шалів, та не лякав тих, які хотіли бути змелені зубами диких звірів, як зерно в жорнах, на жертву Богові, своєму Відкупителю.

Ніч… Світ Божий покрила тьма. Лиш у палатах Нерона гримить музика, чути п’яні безсоромні співи. Народ натовпами валить, аби подивитися на нове видовище. Із землі стирчало тисячі високих паль, а на кожній з них, обвиту полотном і соломою, було прив’язано людину. Верх тої одежі покривали китиці з рож. Старці, мужі, жінки, молодь, малі діти – суцільний людський ліс. І ось під’їжджає сам імператор, в оточенні своїх поплічників і череди безсоромних жінок, – а натовп вітає його шаленим ревом. Враз усі ті стовпи спалахнули вогнем, полум’я з живих смолоскипів піднеслося до неба – це християни гинуть у пекельних муках. Через кілька днів знову тисячі їх гинуть на хрестах, а в’язниці і підземелля все ще переповнені християнами, бо смерть одних навертає до життя, правди, Любови й віри інших. Казиться пекло, скаженіє Нерон, а з катакомб безнастанно підноситься до неба чиста молитва.

А в тому часі у тих катакомбах навчав пастир пастирів – святий Петро, якому Христос передав своє стадо, якому наказав пасти свої вівці. Він старечими руками благословляв тих, що йшли на смерть за Христа Спасителя. Тоді ж поряд з ним стояв і святий Павло. Ці два апостоли мають більшу силу, як Нерон зі своїм військом, їхня зброя – правда і любов, якими вони здобувають світ.

Але вірні остерігалися, щоб намісник Христа не потрапив у руки мучителів. Вони вмовили його піти з Риму і затаїтися до спокійніших часів. Апостол Петро – як оповідає нам святий Амвросій – хоч і прагнув постраждати за Христа, однак послухав умовлянь вірних, бо в ті тяжкі часи його життя і його наука була незамінна. Раннього ранку, вийшовши на гористу околицю Риму, враз він побачив перед собою Христа Спасителя, що прямував до Риму. Святий апостол припав на коліна, простягнув руки і запитав:“Куди ідеш, Господи?”

“Іду до Риму. Якщо ти покидаєш багатостраждальне стадо, то я піду вдруге дати розіп’яти себе за нього”, – пролунала в тиші відповідь Христа Спасителя, і видіння зникло.

Тоді святий Петро повернувся до Риму і навчав аж до хвилі, поки його не ув’язнили і замкнули у страшній Мамертинській в’язниці. У той самий час туди кинули і святого Павла.

Обидва верховні апостоли і тут, у в’язниці, в кайданах, продовжували проповідувати слово Боже. Святий Павло написав у в’язниці Друге послання до Тимотея і Послання до ефесян.

Обидва апостоли готувалися до смерти. Святий Петро знав, що тепер мають сповнитися слова, які сказав йому Спаситель:“Істинно, істинно говорю тобі:Коли ти молодший був, то підперізувався сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш” (Йо. 21, 18).

І справді, тепер апостол Петро підперезаний кайданами і перед ним лиш одна дорога – дорога, що веде до мученицької смерти. І святий апостол Павло також закінчив свій подвиг. П’ять разів його бичували жиди, три рази били різками, каменували, тричі він потрапляв у кораблетрощі. Зневага, образи, нужда, голод, постійні подорожі пустелями, морями, озерами, горами – все це не підірвали його любови до Христа Спасителя. Він міг тепер сміливо сказати:“…час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скічнив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя;та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на Його появу” (2 Тим. 4, 6-8).

Обидва знали, що впаде Нерон, руїною стане Колізей, де тисячами гинуть християни, і свята правда переможе, а хрест своїми раменами пригорне весь світ. І так сталося.

Настав день 29 червня 67 р., коли ці два світила Христової Церкви мученицькою смертю закінчили свій земний подвиг. Святого Петра спочатку побили різками, а потім розіп’яли на Яникулі, однак він попросив розіп’яти його головою вниз, бо вважав себе недостойним такої смерти, якою помер Спаситель. А святого Павла, як громадянина Риму стяли мечем. Тіло святого Петра поховали його учні Маркел і Апулей при Авреліянській дорозі, а згодом святі мощі було перенесено до катакомб. Тіло святого Павла поховали при Остійській дорозі. Голови обох верховних апостолів спочивають у Латеранській церкві. Одна частина мощей святого Павла спочиває у храмі святого Петра, а друга за містом, де спочатку було поховано його тіло, – у храмі святого Павла.

Над гробом святого апостола Петра зведено найбільшу і найкращу церкву, яку коли-небудь бачив світ, – собор святого Петра.

Рим стоїть донині, але це вже не той Рим. Нерон покінчив життя самогубством;всіма відкинений, він убив себе, коли наближалися воїни, що мали взяти його на смерть. Однак переслідування християн не припинилося, воно тривало віками – але й це минулося. Сьогодні під сонцем бачимо новий Рим – християнський. На престолі святого Петра возсідає намісник Христовий і голова Церкви – папа римський. Лиш руїни залишилися від золотистих божниць, а хрест на соборі святого Петра царює постійно і царюватиме до кінця світу.

***

А тепер послухаймо слів святого Йоана Золотоустого:“Не так яскраве небо, коли сонце розливає своє світло, як Рим осяває всю вселенну блиском своїх двох світил, мощами святих апостолів Петра і Павла. Я подивляю в Римі не багатство золота, не мармурові стовпи, а подивляю цих двох стовпів Христової Церкви. О, щоб міг я хоча б торкнутися тіла святого Павла, припасти до його домовини і побачити порох його тіла, яке носило кайдани за Христа та всюди і завжди засіювало проповідь Євангелія! Голос святого Павла очистив вселенну, приборкував хвороби, проганяв пороки, запроваджував правду, в тому голосі був присутній – сам Христос. Що ж може бути веселішого понад той голос, який звіщав, що:«…ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 8, 38-39).”

А про святого Петра великий Золотоустий так каже:“Він – надійна опора апостолів і ключник неба, тлумач тайн, укріпитель тих, що сумніваються;він підносить тих, хто впав, він – найревніший провідник до покаяння, він – найбільше чудо земного круга, він – уста Христові, він – небесне серце, гідне найбільших нагород. Він був головою всіх апостолів, йому дав Спаситель найперший престол, найвищу владу і невимовну велич, і сказав, що передасть йому ключі царства небесного”. А тим, хто заперечують ту гідність і владу, силу і першість апостола Петра та його спадкоємців, відповідайте словами святого Кипріяна:“Один є Бог, один є Христос, одна є Церква і один престол, заснований Господом на Петрі. Другий престол не може вознестися, друге священство не може устоятися”.

***

“В Римі, в осередку світу, святі апостоли Петро і Павло прийняли мученицьку смерть, щоб голова святости спочила там, де була голова ідолопоклонства” (св. Кипріян). А в небі ці святі апостоли готують місце для тих, яких ані життя, ані смерть не відірвали від Спасителя. Молімося до них, щоб і ми колись мали частку з ними.

__________

І. Я. Луцик, “Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013, ДЖЕРЕЛО